До вузлового каталогу

Попередній розділ
Наступний розділ

Щось схоже на класичну російську концепцію східноєвропейської історії, правда з ясно видимою іншою метою, це - традиційний внесок польських письменників до історії України. На протязі 19-го століття, Польша не утворила незалежної держави. В цьому стані польські політичні коментатори та письменникии часто дивились в історичне минуле в надії зрозуміти чому вони втратили державність та, можливо, відкрити, що треба чи не треба робити, щоб досягти незалежності в майбутньому. В їхніх пошуках в польському минулому, найчастіше 17-й вік та проблема козаків в ньому розглядались як критичний пункт та початок занепаду Польші.

На польське розуміння української історії сильно вплинув, в десятиріччя перед першою світовою війною, Aleksander Jablonowski в своєму семитомнику історичних читань (Pisma, 1910-1913) та його Historya Rusi Poludniowey do upadku Rzeczpospolitej Polskiey (1912). Незважаючи на його відносну симпатію до українських національних зусиль в кінці 19-го століття, Jablonowski визначав, що історично українські землі ніколи не складали окрему одиницю та що населення україни - це не якісь відмінні люди. Більш точно, в 16-му столітті, коли Польша захопила Україну, Польша відкрила нецивілизовану прикордонну полосу, куди принесла культуру та та державотворення. В той же час, коли поляки відрізняли високий рівень культури Київської Русі, вони не вважали це специфічно українським. Крім того, шлюби поміж членами київської та польської правлячих сімей та контролю Польшею частини руських земель (особливо на західних кордонах) і навіть Києва у деякі періоди, привели до висновку, особливо після включення більшості українських земель до складу Польші у 1569р., що Польша має законні та історичні права на київське спадкоємство.

Ера правління династії Jagiello, яка тривала з 1385 по 1572 рр., вважається вираженням ідеалу польської системи уряду, характеризується, відповідно, демократичними інститутами, та, в основному, релігійною і національною терпимістю. Зважаючи на створення такої ідеальної держави, польські письменники впевнено та природньо підкреслили, що жителі країни, незалежно від їхньої релігії та кльтури, визначали себе (з сильним поривом ентузіазму), як вільних громадян польської співдружності. В такому сузір"ї, Україна, разом з сусідами Білорусією та Литвою, розглядались як частини східних kresy [виділено автором, прим. перекладача], чи прикордонних земель, яким пощастило бути включеними в такий бастіон західної та католицької цивілізації як Польша.

Були часи, коли чисто мирні та продуктивні "окраїни західної цивілізації" (цитата з популярного польсько-американського історика 20-го століття Oscar Halecki) наповнювались заворушеннями. Виводячи свої погляди із декількох монографій про козаків та їхнього найбільш відомого лідера Богдана Хмельницького, написані в кінці 19-го сторіччя істориком Rawita-Gavronski, польські автори в основному зображували ті заворушення як щось трішки більше ніж варварські хвороби, спричинені деструктивними елементами із нецивілізованих українських мас. Часом ці заворушення могли переходити в справжній хаос, як це відбулося під час революції Хмельницького в середині 17-го віку, чи під час гайдамацького руху 19-го сторіччя. Після того як вони затихли і іноземні (турецькі, татарські, чи московські) інтервенції було відбито, українські землі було законно повернуто до Польші, як частину її культурної та політичної спадщини. Ця модель існувала до закінчення 18-го сторіччя, коли польські українські землі були примусово захоплені Росією та Австрією, які разом з Пруссією стерли Польшу з карти Європи.

Таким чином, українські землі, особливо на захід від Дніпра (Правобережна Україна, Волинь, Галичина) розглядались як складова частина Польші. Із-за цієї причини, коли зусилля по відновленню польської державності в 19-му столітті нарешті закінчились успішно в 1918р., то вважалося, що ії кордони "абсолютно природньо " включають українські та інші східні прикордонні території в реінкорнаціі держави Jagiello, яка могла б простягнутись від Балтійського до Чорного морів. Після створення Польші, такі територіальні дизайни підтвердили неможливість досягнення цього, коли європейські кордони переглядались після Першої Світової Війни. Через 25 років, однак, більшість поляків чекала, що населені українцями землі (східна Галичина та західна Волинь), які управлялись Польшею в міжвоєнні роки, могли б бути поверненими до реконструйованої країни по закінченню Другої Світової Війни. Деякі польські кола, особливо серед політичних вигнанців на заході, навіть повернулися до ідеї про Польшу від Балтійського до Чорного морів.

Факт щодо периферійної природи українського розвитку був в основному прийнятим традиційними польськими істориками та в популярних концепціях перед Другою Світовою Війною. Після неї польські історики, спочатку під радянським політичним впливом в центрально-східній Європі та верховенством марксистських установок щодо наукових методів та розробок, помітно переглянули свої погляди. Козацький період продовжує бути головним інтересом, проте в творах післявоєнних істориків, таких як Leszek Podhorodecki, Wladislaw Serczyk та Zbigniew Wojcik, Україна вже розглядається не як простий додаток до Польші, а як країна з відмінним історичним процесом з ранніх часів до теперішніх. Незважаючи на це, старі звички помирають тяжко, навіть тепер не тяжко зустріти в Польші громадську думку про те, що все позитивне в українському минулому було створено не самими українцями, а виникло лише завдяки цивілізованому впливу Польші.