До вузлового каталогу

Наступний розділ

Різноманітні погляди показують серйозніcть дебатів по історії Східної Європи взагалі та східнослов"янських народів - росіян, білорусів та українців - зокрема. В кінці 19-го на початку 20-го столітть, коли починали писатись перші наукові історії Східної Європи, існувала лише одна східнослов"янська країна - Російська Імперія. Вона управлялась всемогутнім монархом - царем,з династії Романових, який керував з Москви та, пізніше, з Санкт-Петербурга. Безперечно, як династія Романових так і російська імперська держава стимулювали публікації праць, що зображали історичну схему яка підтвержувала легітимність їхнього існування. Серед таких робіт були перші дві історії Росії, Манкеєва (S.O.Mankeev, 1715, надр. 1770) та Татишева (Vasilii M. Tatischev, 1739, надр. в 5-и томах, 1768-1818). Обидві розробляли шляхи які підтверджували виникнення та абсолютне право династії Романових.

Найкращим прикладом династійного методу російської історії була монументальна, в 12-и томах, Історія держави російської (История государства российского, 1818-29) написана Карамзіним (M.Karamsin). Карамзін надав своє історичне підтвердження, з ранніх часів до 1613 р., щодо заснування династії Романових. Він зобразив Московське царство 14-го - 16-го століть як суцільну еру російського чудового самопочуття, підкреслюючи, що це був час, коли автократичне правління досягало найвищого рівня.
"Звільнений Московськими князями від міжусібних чвар та з-під іноземного панування ... задоволений застосуванням авторитету, народ не сперечався за права. ... В кінці, всі росіяни почали бачити царя як живого бога" [1].
Прямим наслідком такої ідеї була можливість наслідування царями 19-го віку своїх авторитарних попередників.

Невіддільною часткою прославлення будь-якої держави чи монархії є ствердження її геніологічної лінії та давності, того, що Бернард Льюіс (Bernard Lewis) назвав "міфом заснування": необхідність країн, народів та сил - більшість яких "виросли з низів" - покращити чи засекретити їхнє походження та назвати себе старим та великим [2]. Працюючи в такому напрямку, російські історики змогли розбудувати концептуальну базу відкриту в 16-му столітті середньовіковим церковником. В той час Московська держава була на ранній стадії розвитку, а монахи, переписуючи давніші історичні хроніки, "покращували" та розширювали їх в надії показати давність їхніх правиттелів - Московських князів (їх генеологічну лінію можна простежити від правителів Київської Русі та напів-легендарного правителя Новгороду - Рюрика).
Московські князі, таким чином, були прямими нащадками династії Рюриків, котра була змінена Романовими на початку 17-го віку. Генеологічній схемі Рюриковичів, яка стверджувала історичну спільність Київської Русі, Московського царства, та Російської імперії, було задано проповідницький, еклезіастичний напрямок на початку 17-го сторіччя, коли монах Філофей відшукував роз"яснення захвату Пскова Москвою (1510). У світлі ранішого (1453) падіння Константинополя, столиці Східної (Другої) Римської Імперії під натиском турків - оттоманів, Філофей розглядав ці дві події як частини великого Божого плану:
"Всі християнські імперії дійдуть до свого закінчення та, у відповідності до священних книг, зіллються з нашою суверенною - Російською імперією. Дві Римські Імперії впало, третя [Росія] досі стоїть, а четвертій - не бути" [3].

В термінах політики та соціодемографії такий погляд був оспіваний в багатотомній історії Карамзіна. Він вірив в спільність всих східних слов"ян, до кого він звертався як до "руського" народу та чиїм першим політичним центром був Київ. Після монголо-татарської навали в середині 13-го віку та зруйнування Києва, політичний та релігійний центр "руського" народу змістився на північ, спершу до Володимира-на-Клязьмі, потім до Москви, а на початку 18-го століття - до Санкт-Петербурга. В російській історії ці переміщення дістали назву - теорії зміни політичних центрів. Матір"ю "міст руських", згідно популярній концепції, був Київ, і завданням нащадків тієї матері було об"єднання всих земель, що колись належали Київській Русі, в єдиній російській державі. Оскільки Московські князі вважалися правомочними спадкоємцями Київської спадщини, їхнє виживання свідчило про можливість досягнення такої історичної мети як об"єднання "Великої", "Білої" та "Малої" Росій - біблейської трійці - в єдиній державі.

Незважаючи не віру Карамзіна в те, що населення Великої, Білої та Малої Росій складало єдиний руський народ, лінгвістичні та етнографічні дослідження на початку 19-го віку, разом з публікаціями тогочасних описів та дорожніх щоденників, змушували багатьох науковців помічати існування помітних відміностей серед різноманітних компонентів т.зв. руського народу, зокрема поміж росіянами та малоросами, чи українцями. Визнання таких відмінностей могло не лише підірвати ідею єдиного руського народу, але й пошкодити звязок поміж середньовічними Києвом та Москвою та порушити точність конструкції на якій була побудована концепція російської імперської історії. Таким чином, мало бути винайдено належне роз"яснення для такої потенціально небезпечної ситуації.

Таке пояснення було надано М. Погодіним, впливовим істориком 19-го віку та проповідником російської версії пан-славизму. В 1856р. Погодін висловив його теорію депопуляції, відповідно до якої попередники московинів жили в центральних землях Київької Русі (дніпровська Україна) з 10-го по 12-й століття. Вони, проте, змушені були втікати на північ після монголо-татарської навали. Пізніше, в 13-му та в 14-му століттях, селяни з польсько- та литовсько- контролюємих земель на заході прийшли в спустошену Україну. Таке нове населення було попередниками сучасних українців. Таким чином, до теорії Карамзіна про зміщення політичних центрів додалась теорія Погодіна про зміну популяцій.

Така концепція історії східних слов"ян були модифікована, можливо найвпливовішими серед всих російських істориків, С. М. Соловйовим в його 29ти-томній Історія Росії з давніх часів (История России с древннейших времен, 1851-1879) та його учнем В. Ключевським в ще більш відомому 5ти-томному Курс російської історії (Курс Русской истории, 1904-1921). Згідно Соловйова,
"В кінці 12-го століття [Київ] ... показав свою неспроможність розвинути яку-небудь основу єдиної держави. Прямуючи визначеним шляхом з самого початку, кращі частини землі переходили з південного заходу до північного сходу. Поселення рухались у тому ж напрямку, а разом з ними рухався й курс історії" [4].
Детерміністичний погляд Соловйова був доповнений наголосом Ключевського на фізіологічній зміні:
"Як тільки населення північної Русі відчуло, що Москва здатна стати політичним центром навколо якого можна об"єднати сили для протиборства зарубіжним ворогам, та, що Москковський князь може бути національним лідером в такій боротьбі, драматичні зміни сталися в думках народу та їхніх зв"язках ... . Всі замовчувані та невисловлені національні та політичні амбіції великоросійської раси, амбіції, які так довго та так успішно шукали засобів для самовираження, зустрілись з амбіціями Великого Князя Московського та піднесли його до екзальтованої висоти національної незалежності Великої Росії. [5]

Російська концепція східноєвропейської історії, подана найелегантніше в працях Соловйова та Ключевського продовжує скермовувати більшість російських історій. Це була концепція, висловлена російськими емігрантськими істориками Вернадським та Флоринським. Така концепція найчастіше повторюється в більшості книг по російській історії, опублікованих в західній Європі та Північній Америці на протязі 20-го віку. В таких працях, історія України якщо й згадується, то трактується як історія однієї з російських провінцій. Більш того, оскільки київський період розглядається як складова частина російської історії, то українська історія починається в 14-му віці, якщо не в 17-му.
Для деяких російських письменників сама концепція історії України є нелогічною, та розглядається як політична ідея народжена в 19-му столітті - ідея, використана зарубжними силами, такими як Австрія та Німеччина, для підриву єдинства російської держави.

Існує точка зору, ніби саму ідею Росії без Малоросії чи України неможливо уявити. Дмитро Ліхачов - головний російський спеціаліст по історії Київської Русі - найкраще висловив таке переконання:
"На протязі столітть, що пройшли до часу їхнього розділу на дві одиниці, Росія та Україна сформували не лише політичну, але й культурну дуалістичну спільність. Російська культура не має змісту без української так як і українська без російської". [6]

Примітки:

1. Карамзинські спогади античної та сучасної Росії (Karamsin's Memory on Ancient and modern Russia) в перекладі Річарда Пайпа (Richard Pipes), New York, 1996, стор.112.
2. Бернард Льюіс, Історія запам"ятована, відновлена, придумана (Bernard Lewis, History Remembered, Recovered, Invented), Princeton, N.J. 1975, стор.59.
3. З пасторального листа Філофея датованого 1524 роком, цитується з книги Василя Гришко "Історично-правне підгрунтя теорії третього Риму" (Vasyl Hryschko, Istorychno-pravne pidhruntia teorii 3 Rymu, Munich 1953), стор.5.
4. Соловйов, Історія Росії з найдавніших часів (S.M.Solov'ev, Istoria Rossii s drevnieischikh vremen), том 4, ч.1, Санкт Петербург, 1894, ст.1343.
5. В. Ключевський , Курс російської історії (V.Kluchevskii, Kurs russkoi istorii, том 2, друге видання, Москва 1915, стор.58.
6. Дмитро Ліхачов , Відображення Росії (Dmitrii S. Likhachev, Reflections on Russia), Boulder, Colo., 1991, стор.74.