До вузлового каталогу

Попередній розділ
Наступний розділ

Твори деяких російських істориків, таких як Олександра Преснякова (Aleksandr Presniakov, 1918) та Матвія Любавського (Matvei K. Liubavskii, 1929), були зумовлені аргументами Грушевського. Ці історики почали шукати походження Московської Російської держави не в Києві, а в північносхідних землях Ростова, Суздалі та Володимира. Проте більшовицька революція 1917 року та створення радянської держави перешкодили розвитку російської історичної науки. Поки російські емігрантські історики, під проводом Георгія Вернадського, продовжують працювати в межах традиційних рамок російської історичної концепції Соловйова та Ключевського, в Радянському Союзі - в Росії та Україні - відкриваються нові версії старої інерпретації.

В Радянській Україні, щонайменше на протязі 20-х років, школа Грушевського продовжується під його особистим керівництвом (він повертається з вигнання на Заході до Києва в 1924). Основні рамки концепції Грушевського наслідуються навіть радянськими українськими марксистськими істориками, такими як Матвій Яворський (Matvii Iavorskyi), яких цікавив соціальноекономічний розвиток та класова боротьба в українській історії.

Починаючи з 30-х [років], коли Сталін вирішив викорінити всі паростки будь-якої ідеології котрі не дотримувались його великоросійської більшовистської версії марксизму, більшість членів української історичної школи, включаючи Грушевського, були депортовані чи ув"язнені, та змушені були мовчати. Ті, які вижили, мали сприйняти нову інтерпретацію східноєвропейської історії. Ця нова інтерпретація, у відношенні до неросійських національностей Радянського Союзу, була виражена т.з. формулою меншого зла.

В новій більшовицькій державі, заснованій на марксистських ідеологічних принципах, пристосованих до місцевих умов Леніном та Сталіном, національна проблема була справою головної уваги. Ленінська національна політика не дозволяла проявів царського російського націоналізму, який відкидав саму ідею виникнення українців, як окремої національності. В той же час коли більшовики визнали українців як національність, вони все ж очікували, що вони будуть проживати в одній з росіянами державі. Із-за цієї причини старі ленінські революційні гасла про те, що царська Росія була "тюрмою народів" мали бути змінені. Розв"яком цієї проблеми була теорія "меншого зла" , підсумована колишнім радянським істориком Константином Штеппою (Konstantin Shteppa), таким чином: "Незважаючи на те, що захвати неросійських народів Росією були злом, частково тому, що захват значив втрату національної незалежності, це - було менше зло у порівнянні з тим, що могло б трапитися у випадку їхнього захвату іншими великими державами. Так приєднання України до Росії в 17-му віці мало трактуватися як зло, у відповідності до цієї теорії, але злом меншим, ніж поглинання її Польшею, Туреччиною чи - пізніше - Швецією"[8].

Для ще більшого зменшення сильного негативного ефекту цього "меншого зла" радянські - російські та українські - історики наголошували, де лише випадала нагода, на дружбі між цими народами, їхній зв"язок показувався як частково вигідний для України, тому, що Росія завжди була сильнішою та значить - "старшим братом". Найвизначнішим прикладом цієї дружби поміж "братніми російським та українським народом" був так званий "акт возз"єднання" досягнутий в Переяславі в 1654р., де козацький лідер Богдан Хмельницький засвідчив його лояльність до царя. На честь 300-річчя, в 1954р. переяславський акт святкувався з великими урочистостями в Радянському Союзі, в тому числі через різноманітні популярні та наукові заходи та численні публікації. Характеристика акту [возз"єднання] в радянських підручниках наглядно показує еволюцію радянської марксистської концепції.

В 1928р., коротка історія України Матвія Яворського проголошувала, що українці 17-го віку "не знали, що шанс гірший ніж [польська] шляхта чекає на них в майбутньому у вигляді московського дворянства та їхнього автократа - "білого царя"[9]. В 1940р., підручник радянської історії стверджував - "включення України до російської держави було для неї меншим злом, ніж атака її польськими лордами чи турецьким султаном" [10]. Нарешті в 1950р., включення лише просто "сигналізувало возз"єднання двох братніх народів, яке зберігало Україну від нападів Польщі та Туреччини" [11]. Той факт, що акт 1654р. був проголошений актом "возз"єднання", а не просто об"єднання показує, що радянські науковці повернулись до дореволюційних російських рамок розуміння історії східної Європи.

Відповідно до принятих радянськими істориками рамок, котрі вважались догмою до 80-х років, Київська Русь була спільною святинею всіх східних слов"ян. Політичні та культурні традиції цієї середньовічної одиниці були пізніше продовжені більш сильним "старшим братом" - росіянами - спершу Московською державою, пізніше Російською імперією, зовсім недавно радянською державою. Як спільний, Київський попередник був населений народом, який описується, як "староруська національність" (населення, звичайно, говорило староросійською мовою). Більш того, лише після татаро-монгольської навали, коли південні та західні Руські землі були "відірвані" від решти Русі, Україна та Білорусь почали розвивати відмінне утворення під контролем Литви, а потім Польші. Таким чином, у відповідності до радянських історичних рамок, українська та білоруська національності (та мови) почали формуватисяв період поміж 14-м та 16-м століттями. Пропозиція щодо окремого розвитку України до цього часу (незалежно чи в політиці, чи в мові, чи в національних відмінностях) критикувалися, як ідеологія "буржуазного націоналізму". Таку ідеологію відображала позиція Грушевського, чия історична схема вважалась "ворожою", "реакційною" та "загрозою" до іншої радянської догми - столітньої спілки та дружби поміж російськими та українськими народами.

Примітки:
8. Константин Штеппа, "Формула меншого зла" (Konstantin F. Steppa, "The "Lesser Evil" Formula") в книзі "Переписуючи Російську історію" під ред. Кирила Блека (Cyril E. Black, ed., Rewriting Russian History, 2nd rev. ed., New York 1962), мтор. 105-106.
9. М. Яворський, Історія України в стислому нарисі (M.Yavors'kyi, Istoriia Ukrainy v stuslomu narysu, Kharkiv 1928), стор. 58.
10. Історія СРСР під ред О. Панкратова (A.M. Pankratov, ed., Istoriia SSSR), том. 1 (Moskow 1940), стор. 189.
11. Там же, друге (1947) та наступні видання .