До вузлового каталогу

Попередній розділ
Наступний розділ

Початок специфічно української концепції східноєвропейського історичного розвитку почався одночасно з появою перших загальних історій України в 18-му віці. Незважаючи на їхні назви, які показують роботи як загальні історії Малоросії, фактично вони є історіями запорізьких козаків на протязі 16-го та особливо 17-го століть. Запорожці та Україна були також суб"єктом важливих праць французських (Jean-Benoit Schere, 1788), німецьких (Carl Hammersdorfer, 1789) та австрійських (Johann Cristian von Engel, 1796) авторів.

В першій половині 19-го сторіччя з"явились перші багатотомні історії України Дмитра Бантиш-Каменського (Dmitrii Bantysh-Kamensky, 1822) та Миколи Маркевича (Mykola Markevych, 1842-1843), які підкреслювали роль запорізських козаків в українському історичному процесі. Найбільщ впливовою роботою того часу була Історія Русів (Istoria Rusov, 1846) невідомого автора, яка вперше з"явилася в рукописному вигляді в пізніх 20-х роках. Популярність та вплив цієї праці був, можливо, тому, що це був більш політичний трактат ніж історія. "Історія Русів" була одною з перших робіт, яка трактувала Україну не як провінцію Росії чи Польші, а як незалежну країну починаючи з Київського часу. Відповідно, Україна досягла свого найвищого підйому під час козацької ери, та почала втрачати це лише в 18-му віці після все більшої та більшої залежності від Москви, чи, пізніше, Росіі. Здатність "Історії Русів" забезпечити відчуття історичної тривалості України мало дуже великий вплив на істориків, а також на поетів, фольклористів, та мовних ентузіастів активних у появі українського національного відродженняі.

Перша половина 19-го століття була також часом, коли епоха Романтизму досягла України. Професійні історики та аматори сприймали романтичний наголос на вираження талантів індивідуалів як рушійних сил історичного процесу, що було альтернативою до попередніх думок про важливості династій та державних структур. Сприймаючи таке популістсько-романтичне переконання, нова генерація науковців, під проводом Михайла Максимовича (Mykhailo Maksymovych), Миколи Костомарова (Mykola Kostomarov) та, щонайменше раннього Пантелеймона Куліша (Panteleimon Kulish) розглядала козаків як ідеальний вираз чисто демократичних засад та таких, що дотримуються принципів рівності прав, своєрідним стандартами українського народу. Новий тон був заданий в 30-х роках в костомарівській політичній програмі, яка була опублікована під назвою Knyha bytiia ukrains'koho narodu. Книга відкривала Україну уособлену в людяній формі, яка "не була любимою ані царем, ані [польським] лордом та була заснована козацькою масою ... в які козаки були всі рівні поміж себе". Більш того, "день за днем козацька маса росла та збільшувалась і незабаром народ України міг би весь стати козаками, вільними та рівними"[7]. Це ідиллічний сценарій не спрацював, відповідно до Костомарова, із-за інтервенції зовнішніх сил - польських землевласників, московських царів, католицьких попів та ієзуітів.

Погляд, ніби люди є рушійні сили історії також привів популістських письменників до спроби відкрити специфічні якості українця, та через них прийти до їхньої унікальності та відмінності від росіян та поляків. Костомаров найкраще підсумував це в його статті "Две русские народности" ("Dve russkie narodnosti", 1861), яка з часу виходу вважається молитвою українського націоналізму. Разом із зусиллям охарактеризувати унікальність українців, зусиллям, яке підривало концептуальну спільність східних слов"ян, українські науковці почали розбивати іншу тезу російської історичної концепції - уявний зв"зок між середньовіковими Київською Руссю та Московією. Як відповідь до погодінської теорії, що населення київського регіону перебазувалося на північ після татаро-монгольського нашестя, пошуки початі Максимовичем (1857) та продовжені пізніше Володимиром Антоновичем (Volodymyr Antonovych, 1882) та Михайлом Владимирським-Будановим (Mikhail Vladimirskii-Budanov, 1890 та 1893) впевнено стверджували, що центральна Україна не була обезлюднена в 14-му віці, а суспільство продовжувадо функціювати доти, доки козаки створили нові соціальні та державні структури в 16-му та 17-му століттях. Однак, незважаючи на такі помітні слабості в традиційній російській концепції східноєвропейської історії, загальні рамки здавалися можливими хоч і неточними.

Перші серйозні зміни до російської концепції прийшли на початку 20-го століття, коли Михайло Грушевський (Mykhailo S. Hrushevskyi), в 1904р. опублікував статтю під назвою "Традиціна схема "російської" історії та проблеми раціональної організації історії східних слов"ян". Пишучи в традиціях "Історії Русів", Грушевський не лише вказав на нелогічні аспекти російської концепції східноєвропейського історичного процесу, але й запропонував базу для показу української історичної довготривалості, яке, відповідно до нього ж, почалося навіть раніше, ніж Київський період та продовжувалось після козацької ери.

Навіть до появи його зародницької статті, Грушевський починав відпрацьовувати засади українського історичного розвитку, для чого постала його монументальна 10-и томна "Історія України-Русі" (Istoria Ukrainy-Rusy, 1898-1937). Незважаючи на те, що ця праця закнчується на 1658р. Грушевський також підготував декілька однотомних історичних досліджень, які покривали розвиток від до-київських часів до зусиль по "відновленню" незалежної української держави відразу після Першої Світової Війни. Як результат, його статя "Традиційна схема..." та популярні однотомники по історії - всі підтверджені вивченням в його 10-ти томному науковому дослідженні - Грушевський вперше висловлює українську концепцію східноєвропейської історії, яка могла бути рівнею домінуючій російській. Незважаючи на те, що наступні українські історики, такі як Дмитро Дорошенко (Dmytro Dorosenko) та Вячеслав Липинський (Viacheslav Lypynskyi) могли б змінити багато популістьських тенденцій для більш наукового підходу до минулого, українці за кордонами Радянського Союзу - спрешу в міжвоєнній Галичині та пізніше в західній Європі та Північній Америці - наслідують засади Грушевського щодо тривалості відмінного українського історичного процесу, який почався в до-київські часи та продовжується дотепер.

Примітки:
7. З українського тексту наведеного в книзі Джорджа Люсіані (George Luciani), Le livre de la genese du peuple ukrainien (Paris, 1956), стор. 124 та 126.