До вузлового каталогу
Оновлення

Передмова до книги
Rethinking the Soviet Collaps
Sovietology, the Death of Communism and the New Russia
Edited by Michael Cox, 1998,
Printed by Biddlies Ltd, Guoldorf and King's Lynn

Закид щодо прорахунку передбачення розвалу Радянського Союзу ще буде розглядатися академіками, включаючи багатьох з тих хто приймає участь у цій публікації. Однак багато зацікавлених осіб по різних причинах взагалі уникають серйозної дискусії на цю тему . Багато з них відкидають існування проблеми аргументуючи тим, що вони не можуть нести відповідальності за "прорахунок у передбаченні розпаду СРСР". Одною з важливих прочин такого прорахунку, на їхню думку, була невелика ймоврність появи Горбачова на історичній арені. Як висловився Марк Алмонд (Mark Almond) "що трапилося" з Радянським Союзом "не повинно було трапитись" [1].

Безперечно питання про передбачуваність історичних подій складне. Однак стверджувати ніби соціальні науки не мають прогнозувати можливий розвиток подій звучить інтелектуально недалекоглядно, не сказати не щиро. У випадку СРСР, так багато академіків прагнуть сховати за отим "передбаченням" та проблемами які виникають у такому випадку своє небажання досліджувати власне минуле. Це - недопустимо та нерозумно. В дійсності, як тільки Радянський Союз почав розпадатись в кінці 1980-х років, почали задаватися запитання тим людям, чия робота була розуміти Радянський Союз. ЦРУ, для прикладу, дуже швидко втягнувся в гарячу та незакінчену дискусію про його аналітичного вміння. Роками ЦРУ перебільшувало радянську загрозу і тепер Управління потрапило під вогонь критики за перебільшення розміру та ефективності радянської економіки, та, відповідно, розумння повноти проблем у які потрапив СРСР. Таке запитання спровокувало політичний коментар, особливо серед правих, які, починаючи з 1991 року, використовували радянський колапс для атаки на те, що вони називали інтелектуальною близорукістю "лівих" академіків. Цілий номер неоконсервативного журналу The National Interest був присвячений розгляду "погляду науковців". Незважаючи на те, що термін "погляд" не був чітко визначений, було ясно зрозуміло, що в спробі відійти від стереотипів холодної війни, покоління прогресивних аналітиків провалилось у спробі розуміння напряму руху радянської системи. Виходячи з цього, вони не мали змоги передбачити її [системи] майбутнє [2].

Ідея ніби-то лише ліві науковці могли помітити помітну слабкість Радянської системи звучить абсурдно. В дійсності консерватори сказали стільки ж чи ще менше про слабкість радянської системи. В часи холодної війни вони говорили про велику небезпеку, якою є могутній Радянський Союз для "вільного світу". Однак в своїй атаці на лівих, праві щонайменше вказали на факт присутності в такій суперечці чогось більшого, ніж просто особистої репутації. Вони також висвітили дійсний звязок поміж протиріччями оточуючими Радянські Дослідження та падінням радянського комунізму. Ця гостра та інтенсивна дискусія залишається незакінченою через 10 років академічних досліджень. Дехто стверджує ніби радянський колапс взагалі не був колапсом, а просто непередбаченим наслідком неадекватних реформ Горбачова; інші говорять про результат Західного впливу; дехто про результат розширення Радянськї імперської системи до своїх меж; більшість і досі вважає, що це був однозначний результат нездатної економічної системи [3]. Таким чином ми приходимо до запитання, розгляду якого присвячена дана книга - в чому Радянські Дослідження були неправі.

Запитання про те, як експерти розглядали розпад Радянської системи пов"язане з дискусією щодо майбутнього пост-Радянської Росії. Якщо експерти до 1989 року не могли повністю зрозуміти природу старої Радянської системи, чому ми маємо вважати, що нове покоління дослідників буде краще? Багато сучасних західних аналітиків вважають, що Росія рухається до чогось кращого. Однак, якщо історія СРСР нічому нас не вчить, то прийняти на віру таке допущення, може привести нас до принципових помилок. Здається логічним розглянути історію Радянських Досліджень як дисципліни не лише тому, що це цікаво, але й тому, що інтелектуальний прогрес має місце лише у випадку критичного зв"язку з минулим. Якщо сучасні дослідники не бажають робити таких само помилок, як їхні попередники, то вони мають знати про помилки допущені іхнми попередниками.

Впевненість в тому, що ми не можемо зрозуміти наше теперішнє без вивчення нашого інтелектуального минулого була одною з причин моєї зацікавленості в Радянських Дослідженнях. Дискусія, тема якої є назвою даної книги, почалася давно, коли я зацікавився деякими проблемами виникаючими в дисципліні. Коли моя робота [4] була написана та опублікована, вона викликала багато різноманітних коментарів. Більшість коментарів були дружніми та підтримували мої думки з деякою долею критики. Було чітко помітно, що я зачепив болючу тему. Численні колеги були зацікавлені в самій можливості зрозуміти природу такої закритої системи, як Радянський Союз. Дехто вважав ніби я скотився до детермінізму, інші вважали, що я просто не піддався впливу Горбачова. Зовсім небагато вказувало на науковців, які все передбачали вірно. Багато вказували на методологічну помилку: чекати прогнозів на майбутнє від соціальних науковців. Така реакція на мою невелику роботу показала, що існує потреба для глибшої та міжнародної дискусії по предмету.

Мої початкові зусилля по "реконструкції" Радянських Досліджень не були одинокими. Інші дослідники займались тою ж проблемою з 1991 р. Одним з таких дослідників був Петер Ратленд (Peter Rutland), англійський науковець який працює в США. Приблизно одночасно зі мною він прийшов практично до тих же висновків як і я. Однак його позицію (як і мою) не можна трактувати спрощено.
Деякі дослідники передбачали смерть такого утворення як СРСР. Більш того, як Ратленд вказує в даній книзі, було б невірно ігнрорувати роль випадковості та непередбачуваного повороту подій для розуміння загибелі радянського правління. Під кінець щось пішло неправильно і Ратленд поставив перед собою тяжке завдання дати пояснення факту, чому науковці, які працювали в галузі Радянських Досліджень, вірили в більшу стабільність та більшу можливість реформ, ніж це виявилось насправді. Він також зробив закид до західної структури знань і запитав чому так тяжко було для вивчаючих колишній СРСР поставити запитання щодо самої природи радянської системи. Його висновки такі ж несподівані, як і корисні. Крім того, він має законне право нагадати нам, що навчаючи людей бути вузькими емпірічними спеціалістами, ми не повинні дивуватися, коли вони не можуть передбачити точний результат. Спеціалісти, які займаються вузькоспеціалізованими проблемами не можуть видати правильний результат при розгляданні загальної теорії по функціонуванню та збоях системи.

Одним з тих, хто зумів бути вільним зобов"язань перед академією, згідно Ратленд, були численні науковці-емігранти та група схожих на них за поглядами, західних консервативних аналітиків - включаючи Террі Макнейл (Terry McNeill). Макнейл вже написав типово консервативну роботу до 1989р. у якій він прийшов до висновку, що було б мудро "підготувати заяву на смерть радянського комунізму, однак зараз ще зарані її публікувати " [5]. В даній книзі, він дискутує цю проблему знову, та зауважує, що Радянські Дослідження провалилсь, через неправильно поставлені запипитання, які вони [Дослідження] розглядали. На його думку, існувало занадто багато науковців, котрі страхалися обдумувати необдумуване, та які продовжували механічно наслідувати старе кліше про радянську еліту, яка має прогресувати несподівано та хаотично. Макнейл цитує роботу одного добре відомого американського дослідника який занадто легко відкинув прогнози тих, хто передбачав занепад Радянської системи. Якби такі "праві реалісти" не відкидали подібних передбачень, то вони могли б самі передбачити розпад Радянської системи.

Коли McNeill підкреслював вклад консервативних теоретиків для розуміння Радянської кризи, Гіллел Тиктин (Hillel Ticktin) - безперечно найбільший дисидент в Радянських Дослідженнях за останні 25 років - загострює увагу на тому, що він називає межами ортодоксальності. Головною проблемою він вважає створення зрілої соціології, основаної на розвинутій політичній економії СРСР. До цього він додає проблему емпірицизму, де вважалось, що накопичення окремих фактів чи прочитання оригінальних ресурсів може допомогти в розумінні протилежностей радянської системи. Виявилось, що це - не так. Тиктин також сильно критикує різноманітних захисників наукового підходу не допускавшого (до 1991р.) навіть можливості Радянського колапсу. Після розвалу СРСР такі науковці відмовились прийняти участь в критичній дискусії про причин розвалу. Така позиція була непослідовною та не давала ідей для подальшого розвитку. Тиктин зауважив, що нове покоління пост-радянських дослідників нічим не краще попереднього в розуміннні згортання переходу до ринку в Росії. Наслідуючи ту ж методологію вони безсумнівно досягнуть такого ж некоректного висновку. Здається уроки історії не вивчаються.

Закид про провал Радянських Досліджень перефразував Владимир Шлапентох (Vladimir Shlapentokh) в його дискусії про такі дослідження в США. В 1993 р. він заявив про вину дисципліни у відмові помітити знаки упадку системи, які були помітними для всих [6]. В даній книзі, він не принижує вклад поколінь американських авторів, а скоріше бажає зрозуміти чому, за невеликим винятком, дослідники не могли помітити знаки стагнації радянської системи. Він робить набагато більше, ніж просто критикує Радянські Дослідження. Він також висуває теорію про звязок американської інтелектуальної спільноти та радянського експерименту. Він стверджує, що проблема менше пов"язана з недостатком інформації та більше з тенденцією багатьох хитатися поміж вихвалянням СРСР та його демононізацією. Більшість його шпильок направлена на науковців які спробували відійти від стереотипів холодної війни 1960-х 1970-х років та переглянути розуміння радянської системи. Згідно Шлапентох нове покоління ліво-ліберальних авторів спромоглось пом"якшити вигляд СРСР; вони навіть стверджували ніби Сталін не був особисто відповідальний за таку велику кількість жертв в 1930-х. Однак в їхніх спробах змалювати "нормальну", менш ворожу систему, вони допустили багато помилок. Найбільшою помилкою, вважає Шлапентох, було допущення факту ніби така ненормальна система могла вижити.

Роберт Деніелс (Robert Daniels), якого тяжко зарахувати до ревізіоністів, не так критично ставиться до американських дослідників, як Шлапентох. Раніше він виступав на захист Радянських Досліджень де попереджував про небезпеку "безвідповідального та потенційно небезпечного" критицизму та зауважував, що науковці колишнього СРСР відійшли "дальші від усіх у обговоренні радянської кризи" [7]. У даній книзі, він знову говорить про духовний захист дисципліни та робить важливе зауваження про неоднорідність Радянських Досліджень. Звідси випливає, що атаки проти "цього" [дисципліни], за невірне розуміння СРСР не мають підстав. Деніелс підсилює такий погляд, показуючи комплекс різноманітних суб"єктів в постійній еволюції починаючи з кінця Другої Світової Війни до пізніх 1980-х років. Такий розгляд історії Радянських Досліджень в США, так як і спрощена дискусія про те, що в дійсності трапилось в 1991р., може привести до гіршої ситуації, ніж вивчення внеску дисципліни до вивчення колишнього СРСР з увагою.

Якщо Деніелс говорить важливі речі про природу американських Радянських Досліджень, то Стівен Уайт (Stiphen White) говорить такі ж важливі речі про події в Радянському Союзі в 1991р. та пізніше. Один з найпродуктивніших науковців за останні 25 років, Уайт коректно нагадує про уважність у використанні таких слів як "колапс" та "трансформація". На його думку, великі зміни після 1989р. залишили багато чого із старого порядку недоторканим. Черз це нова система, яка почала формуватись при Єльцині, більш, ніж схожа на стару. Уайт допускає інування деяких осіб в Радянських Дослідженнях хто провалився в передбаченні подій, які привели до розвалу СРСР. На його думку, існує дуже багато осіб в дисципліні та лише декілька передбачало суттєві зміни. Більш того, згідно Уайта, це були не лише ті, хто спеціалізувався на детальному вивченні історії СРСР та хто помічав потенціал для еволюції в межах радянської системи. Відомі теоретики соціальних наук, такі як Талкот Парсон (Talcott Parson), Роберт Дал (Robert Dahl), Карл Дойч (Karl Deutsch) та Ґабріель Алмонд (Gabriel Almond) також прогнозували зміни. Таким чином, приходячи до проблеми з різних теоретичних напрямків, всі вони здавалися згодними, що система яка змінюється "пов"язана з плюралізмом", зміни обов"зково мають виникнути в Радянському Союзі та, після того як вони виникнуть, залишаться на постійно.

Тоді як Уайт піднімає питання щодо комплексної природи "трансформації" в колишньому СРСР, Дейвид Лейн (David Lane) розглядає як класична соціологія теоретизувала Радянський Союз. Лейн стверджує, що численні теоретики вірили в невідворотність змін. Якщо важливі та необхідні "функції" не виконуються радянською системою, то зусилля ситеми схожі на регрес та стагнацію стверджував Талкот Парсон. Така позиція привела Лейн до несподіваного висновку, ніби Горбачов стикається виключно з проблемами, які вже розглядалися в роботах відомих американських соціологів. Лейн не робить точних передбачень щодо майбутнього. Однак, як і Уайт, він дивується тому як далеко зайшла "трансформація", та чи може бути надано законність минулим 70-и рокам. Звичайно, ті хто наївно передбачав розквіт ліберального капіталізму, мають бути розчарованими, відповідно до Лейн. Не схоже, що народ, який звик до повної зайнятості та повного соціалнього захисту, буде повністю підтримувати неоліберальну модель, яку пропонують в колишньому СРСР західні порадники.

В той час як Лейн розглядає різне майбутнє колишнього СРСР у наївному передбаченні адвокатів західного капіталізму, Урбан (Urban) та Фиш (Fish), два американських політологи, запитують чи може нове покоління пост-радянських дослідників працювати краще, ніж їхні попередники. Критично настроєні щодо останніх, вони зауважують, що їхнє теоритизування було ледь більше, ніж відображення потреб американської держави у відповідний час. Так, ранні тоталітаристи створили необхідний ворожий імідж на початку холодної війни; пізніші, переглянули непопулярнуй вигляд радянської дійсності, який допоміг самозаспокоїтись скептичній американській публіці. Чи краще речі виглядають сьогодні? Дещо - так, як вказують Урбан та Фиш. Велика кількість інформації та здатність західних дослідників проникнути в пост-радянське суспільство чітко вказує на краще навколишнє середовище для науковців. Однак, доступ до "фактів" сам по собі не вирішує всі інтелектуальні проблеми. Дуже складні та романтичні пост-комуністичні суспільства роблять зусилля сучасних соціальних досліднків такими ж складними. Більш того, завжди можна запитати: чому ми віддаємо перевагу одним фактам та відкидаємо інші, та хто, в решті-решт, платить за результати. Це - не тривіальні епістемологічні запитання. Вони попадають в центр нового дослідницького плану. Об"єктивність може бути шляхетною мрією, однак зостається комплекс наявних звязків між знанням, яке ми познаємо та силою, яке те знання забезпечує. Ще одне запитання - для кого ми виробляємо знання про нову Росію та з якою політичною метою - створює так багато проблем зараз, як це було в часи холодної війни, коли західній еліті потрібно було знати радянського ворога з метою більш ефективного протистояння йому.

Коли Урбан та Фиш правильно вказують студентам не небезпеку наївного "підбирання фактів", Річард Саква (Richard Sakwa) розглядає падіння СРСР та формування нової Росії в продовженій історичній та більш теоретчній перспективі. Це приводить його до відчуття, що незважаючи на твердження, ніби існуюча в колишньому СРСР системи є "альтернативою" до капіталізму, в дійсності ніколи не стверджувалось про "успішного наступника" капіталізму. Звідси логічно випливає, що було практично неможливо створити умови для власного стабільного відтворення не протязі часу. З такої точки зору період поміж 1917 та 1991 роками виражає не так провал у переході до соціалізму, як історичну петлю, яку Саква називає "74-річним режимом кризового управління". Якщо це - правда, то Горбачов спробував видозмінити старий режим хворобливими для його стабільності додатками. Єльцин спробува трансформувати країну, проте в процесі такої роботи дав волю занатдо потужному деструктивному шторму, який все ще не показує жодних ознак по зниженню інтенсивності. Звичайно, назвати такий сладний процес "трансформацією" - надзвичайно наївно. Пост-радянську реальність надзвичайно складно классифікувати.

Згідно Саква нам потрібні зовсім нові категорії для розуміння радянського минулого та російського майбутнього. Рон Гіл (Ron Hill) аргументує, що дослідники нової пост-радянської спілки досі мають чому повчитися у старих дослідників Радянського Союзу. Вклад цієї, багато в чому смішної та дещо деморалізованої групи, має бути переглянутим та в більшості відкинуто тому, що вони провалилися у передбаченні радянського колапсу. Однак досвід, якого вони набули, мусить освоїти кожен студент, який займається вивченням нового порядку. Гіл особливо критикує тих, хто нещодавно добрався до колишнього СРСР оснащений текстовими книгами про те як будувати ринкову демократію та більш нічим. Він також хвилюється щодо того, що він називає новим ортодоксизмом, який, здається, вимагає від дослідників щоб вони опиралися на певні постулати західної політики. Така позиція може лише обмежити цінність праць, які такі дослідники проводять, обмежуючи характер питань, які дослідникам дозволяється задавати. Це також значить, що звичайні громадяни колишнього СРСР, схоже надають західним аналітикам такі відповіді, які дослідники бажають почути. В новому пост-комуністичному порядку дослідники могли б задавати питання, які вони ніколи не задавали до цього; це не значить, що вони почують прадиві відповіді.

Тоді як Гіл розглядає можливості для створення нової інтелектуальної співпраці поміж галузевими спеціалістами та соціальними науковцями, Боб Арнот (Bob Arnot) досліджує обмеженість західних економістів. В його широкопланових дослідженнях та критиці, він роз"яснює чому ортодоксальні економісти зацікавлені в колишньому СРСР не змогли, врешті решт, зрозуміти його динаміку фундаментально. Причиною такого непорозуміння не була ні звичайна тупість, ні обмеженість емпіричнх матеріалів, ні апологетика. Скоріше всього, це було результатом методологічної слабкості, яка, в розумінні Арнота, була "частковою, статичною та неісторичною". Тому, звичайно, переважна більшість економістів не була в змозі передбачити занепад СРСР. Несподівано ті, хто використовував невідпрацьовану методологію та помилявся в оцінці старої радянської економічної сиистеми, зараз використувають ту ж методику для тлумачення перехідного стану з тими ж незадовільними результатами. Забезпечені набором реформ ринкової економіки необхідних для забезпечення реформації старої планової системи, західні економісти та порадники змагаються в суперечках про стан нового пост-радянського порядку. Однак все робиться не відповідно до "плану" і вплив їхньої неоліберальної програми близький до катастрофічного. Промислове виробництво занепадає, становище більшості звичайних росіян стає гіршим, виробництво та споживання продуктів харчування знижується, суспільний сектор перейшов на вільне падіння. Тут немає простого розвязку проблем Росії, а ті, хто вважає їх можливими не розуміють ні Росію, ні післявоєнний західний капіталізм. Нарешті інше, радикальніше вирішення, закликає Росію продовжувати самостійно її падіння вниз.

Так як Арнот критикує західних економістів, Стівен Коген (Stephen Cohen) критично атакує зовнішню політику Сполучених Штатів. Ефективний та поінформований критик впливу холодної війни на традиційні Радянські Дослідження [8], починаючи з ранніх 1990-х, Коген є потужним опонентом до вашингтонської моделі співпраці з посткомуністичною Росією. Скептичніший, ніж більшість, щодо здатності Вашингтону передбачити роійське майбутнє (в 1992 р. він запровадив фразу "холодний мир" для опису становища російсько-американських відносин по закінченню холодної війни. Він рекомендує творцям політики бути неамбіційно чіткими: Росія може знайти її шлях лише в межах власних, а не американських, традицій та можливостей. [9] Несподівно, творці американської політики виявилися не лише не чутливими, але й не мудрими. Політика США починаючи з 1991 р. базуються, згідно Когена, на численних фальшивих допущеннях основними з яких є: події 1991 р. стверджують, що природна революцію змістила більшість противників фундаментальних економічних реформ; Росія могла швидко здійснити перехід до ринку шляхом шокової терапії; захід не мав іншого вибору крім Єльцина. Наслідки того, що Коген називає "Американський провалений хрестовий похід в Росію" не були несподіваними, а як і передбачувалось, з Вашингтоном закінчившим у якості члена групи підтримки (cheerleader) для Єльцина, однак без якихось помітних рухів до ринку чи розквіту демократії. Фактично, на відміну від переходу до чогось нового та кращого, відбуваються нескінченні колапси всього важливого та необхідного для появи таких змін. Згідно Когена, це - брутальна реальність реформ на які більшість американських коментаторів досі моляться та вважають лише їх відповідними [10].

В той час, коли Коген залишаєтьс скептиком в розмові щодо "трансформації", яка лише маскує межі російського економічного упадку, Джекобсен (Jacobsen), в його ессе, повертає нас до початку та запитує що точно було "зруйновано," в 1991. Для нього запитання про те чи Радянські Дослідження зрозуміли щось вірно чи не вірно - менш важливе, ніж відповідна характеристика радянського режиму самим режимом. СРСР, стверджує Джекобсен не був ні тоталітарним, ні комуністичним в 1991 році, коли він розпався. Горбачов розбив сталінізм задовго до розпаду Радянського Союзу, а Сталін знищив революційний дух більшовистської партії в 1920-х та 1930-х роках. Джекобсен також дивується неоконсерваторам, які заявляють про виключну відповідальність вчення Карла Маркса за те, що трапилось в СРСР. Вважати Маркса відповідальним за те, що трапилось звучить так же логічно, як і твердження про відповідальність Ісуса Христоса за діяльність іспанської інквізиції. Так, завжди існує якась трагічна дилема в російській революції. Недорозвинена, революія, згідно визначень та знань Леніна і Троцького, мала обмежені шанси успіху у відсталій країні. Більш того, як і всі революції, вона опинилася перед класичною проблемою мотивації утопічного вчення, що не так легко реалізувати. Однак, незважаючи не те, що їхнє вчення було змінено радянською практикою, ідеали, які рухали революцію спочатку - не померли: вони не могли померти, тому, що вони включали в себе деякі з наших шляхетних сподівань. Радянський Союз міг зникнути як одиниця, проте це не значить, що програма яка надихнула його засновників теж помирає. В такому, дуже важливому, відчутті історія не закінчується.

1.See Mark Almond, '1989 without Gorbachov', in Nail Ferguson (ed.), Virtual History: Alternaties and Counterfactuals, (London, Papemac, 1997), p.392.

2. See The national Inerest, No. 31. Spring 1993, pp.67-122.

3.For a brief useful guide to the debate see Vladimir Treml, 'Two Scools of Thought' and Michael Ellman, ' The Many Couses of the Collapse' in Rfe/RL Research Report, Vol. 2, No. 23, 4 June 1993, pp. 53-8.

4. See Michael Cox, 'The End of the USSR and the Collapse of Soviet Stadies', Coexistence, Vol. 31, No. 2, June 1994, pp. 89-104.

5. See Terry McNeill, 'Imags of Soviet Future: the Western Scolary Debate', in Alexandr Shtromas and Morton A. Kaplan (eds), The Soviet Union and the Challenge of the Future (New York, Paragon Hous Publishers, 1988), p.348.

6. 'American Vision of the Wold: The Tendency to find Nice Things' AAASS Newsletter, ol.33, No3, May 1993,pp5,7.

7. Robert Daniels, 'The State of the Field and its Future', AAASS Newsletter, January 1995, p.11.

8. See Stephen Cohen, 'Scholarly Missions: Sovetology as Vocation', in his Rethinking the Soviet Expirience (New York, Oxford University Press, 1985).

9. See his essey 'The Election's Missing Issue', Tne Nation , 22 November 1992, pp. 622-4.

10. See Stephen Cohen, 'American Policy and Russia's Future', Tne Nation, 12 April 1993, pp. 467-85; 'America's Failed Crused in Russia', Tne Nation, 28 February 1994, pp. 261-3; 'Clinton's Yeltsin and Yeltsin's Russia', Tne Nation , 10 Ocnober 1994; and 'Transition or Tragedy?', Tne Nation, 30 December 1996.